Чернівчанка Валентина Радчук розповіла про свого чоловіка Леоніда Петихачного – Героя Іловайська. Ворожка сказала їй правду…

З 24 лютого кожен українець відчув на собі, що в країні йде війна. Кровожерлива, руйнівна, повномасштабна. Але насправді війна триває понад вісім років. Тільки в 2014-му вона торкнулась лише частини нашого суспільства — мешканців Донбасу, військових, волонтерів та членів їх родин, серця яких кров’ю стікали від жаху та болю.

Сьогодні, 29 серпня, — річниця самої жахливої на той час військової трагедії, підступного розстрілу українських військових, що намагались вийти з Іловайського котла. У боях під Іловайськом упродовж 7–31 серпня 2014 року загинуло 368 осіб, тіла 18 з них взагалі не були знайдені, тож бійці вважаються зниклими безвісти. З-поміж загиблих 17 тіл є невпізнаними, ще 24 ідентифіковані за ДНК… У Іловайському котлі загинули три буковинці: Леонід Петихачний, Сергій Ткачук та Олексій Буравчиков. Причому тіло першого з них, бійця батальону “Донбасс” з позивним Броня, було ідентифіковано саме за ДНК, завдяки наполегливості та незламності дружини Валентини.

Саме напередодні трагічної дати ми розмовляли з нею – Валентиною Радчук, керівником кафедри практичної психології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Розмова почалась з подій сьогодення, з психологічних проблем, з якими стикаються військові та цивільні українці, а також про те, як по різному люди себе поводять в умовах війни.

Якщо не в ЗСУ, то для ЗСУ

Точка зору Валентини Миколаївни в цьому питанні ясна та зрозуміла: чоловіки повинні йти в військкомат. І якщо служити зі зброєю у руках не судилося, то його завдання – робити все можливе, щоб допомогти фронту. “Є в мене друзі та знайомі, бізнесмени, підприємці, які буквально мешкають у авто, щоб доставити з-за кордону те, що можливо. Інші частину зароблених грошей віддають, щоб придбати дрон чи каски. Кожен з них вибирає для себе: якщо не в ЗСУ, то для ЗСУ”, – каже вона.

Прикладом для Валентини — її коханий чоловік Леонід Петихачний, веселий, щирий, совісний та рішучий. Успішний юрист, він би міг успішно підкорювати професійні вершини, а ще присвятити себе особливому щастю у дуже дорогій для нього родині. Якщо би не його сумлінність та чесна громадянська позиція.

Пливе кача

Валентина Радчук згадує: “Коли в Києві наприкінці осені 2013 року почались події на Майдані, ми жили біля телевізора. Але недовго — біля нього залишились тільки я з маленькою донькою, бо після розгону студентів чоловік регулярно почав їздити в Київ. Переважно стояв на площі ночами, коли ставало менше людей. А одразу після розстрілу Майдану Льоня, незважаючи на зламану ногу, знов поїхав до Києва. Бо бути вдома в такий час для нього було нестерпним та неприпустимим. Після похорону вбитих хлопців встановив у мобільному телефоні рингтон “Пливе кача”, і як я його не благала, так його і не змінив.

Фото Леоніда Петихачного. Сайт: “Герої. Чернівецька область. АТО”

У Льоні було дуже гостре почуття справедливості та відповідальності, і коли почалися бойові дії на Донбасі, він не міг залишитись осторонь, почав дуже активно цікавитись діяльністю однойменного батальйону. А на початку червня в Чернівці привезли дев’ять загиблих буковинців, один з них був з сусіднього під’їзду. Ця подія нас тоді вразила у саме серце! До того ж ще в березні воювати призвали 23-річного сина моєї подруги. Хлопця, який зростав на наших очах, відправили в гарячу точку до Щастя. Чоловік весь час переймався: “Ростік там, а я дома сиджу!”

“Що я скажу дітям?”

Коли подружжя поїхало до Києва, щоб забрати старшу доньку додому на канікули, Леонід сказав, що треба зустрітися з друзями. За пару годин повернувся і повідомив: був у штабі “Донбасу”, де записався у добровольці. На умовляння дружини, яка була, м’яко кажучи, не в захваті від його намірів, у Леоніда був ясний та чіткий аргумент: “Що потім, після перемоги, я буду казати дітям на питання, а де я був?”

Піти добровольцем на війну для 36-річного Леоніда було свідомим рішенням зрілого чоловіка, який попросив дружину не тиснути, а прийняти та підтримати.

Усю екіпіровку він сам купив у магазинах, бронежилет для нього роздобув двоюрідний брат. А 3 липня Леоніда вже проводжали на навчання в Нові Петрівці під Києвом. До дружини він звернувся з проханням не брати на залізницю дітей, бо дуже важко буде прощатися. Після цього чоловік ще якось приїздив на три дні до Чернівців. Останній раз з родиною бачився під Києвом 3 серпня, а 10-го він з хлопцями вже заходив до Іловайську.

“Знов повернусь, хлопців не залишу”

Валентина каже, що останнє розмовляла з коханим чоловіком ввечері 28 серпня. “Льоня був дуже в оптимістичному настрої. До речі, він завжди був таким, його ніхто не пам’ятає без усмішки, а як заразливо міг сміятися! Я вже знала, що вони будуть виходити, що відключать усі телефони. Чоловік заспокоював, тисячу раз казав, що кохає мене, але після кожного попереджав: “Я тебе дуже прошу зрозумій: як тільки ми вийдемо, приїду до дому, але потім повернуся, хлопців не залишу!”

Того ж дня відбулося кроваве заткнення з російською армією під Іловайськом. 29-го з котла українські воїни так званими “зеленими коридорами” виходили двома колонами: північною “Булава” та південною “Вітер”. В останній були й бійці батальйону “Донбас”. Між селами Многопілля та Червоносільске російські десантники підступно відкрили по ній вогонь. Попав під нього й автомобіль КРАЗ, в якому їхав з побратимами старший лейтенант Леонід Петихачний.

Без шансів

Як згодом розповідав донбасівець на позивний Скіф, коли виїжджали з Іловайська, почався артобстріл: “Міни лягали поруч з машиною. Броня, щоб підтримати бойовий дух хлопців, запевнив: “Це не по нас! Все добре, всі будуть живі, всі доїдемо!”

До останньої хвилини Леонід, незважаючи на адські обставини, намагався буди на позитиві та заряджати їм товаришів.

Леонід Петихачний – Герой Іловайська

“Як чоловік загинув, я знаю, – з біллю у голосі каже Валентина Радчук. – Не знаю, чи можливо взагалі там було вижити, але у Льоніної ситуації шансів не було. Вони з побратимами не здавались, тож виходили зі зброєю. В кузові свого КРАЗу їхали на боєприпасах. Щоб зробити для них броню, зняли свої бронежилети та повісили на борт. До того ж Льоня віддав свою каску водію Валентину Зіброву із Мукачево, бо той свою загубив. Валентину вона життя врятувала, а Льоню все одно не вберегла би від черги з великокаліберного кулемета, яка прошила його наскрізь”.

Разом з Броньою тоді загинуло ще двоє – хлопці з позивними Браво та Еней. Ще двоє вижили, але обидва віддали своє життя вже цього року після початку повномасштабної війни. На виході з Іловайського котла вони зазирнули у машину, чи є хто живий, і взяли у Петихачного мобілку, яка йому вже була не потрібна. Тож, дружина Валентина побачила, що у мережі телефон чоловіка то з’являється, то зникає. Це давало надію.

Щоб бути ближче

За словами Валентини, день 29 серпня для неї був дуже страшним. Вона розуміла, що коханий в дуже великій небезпеці, до того ж не виходить на зв’язок. Її трирічна донечка звикла до усміхненої матусі, а де тут взяти посмішку, коли серце так крається, що хочеться вити?! Цілу ніч поруч з жінкою сиділи друзі, аж поки усіх не відправила по домівках. Рано-вранці зібрала речі, запросила до дитини няню, сіла за кермо автомобіля і після безсонної ночі поїхала до столиці.

Подумала, можливо Льоня поранений. І мені з Києва буде ближче дістатися шпиталю у Дніпрі чи десь ще. Бо хіба ж можна гаяти час! Поки їхала мені дуже багато телефонували, питали про чоловіка. Надії були на краще, зокрема мені давав їх начмед Юра, коли казав, що хлопцям вдавалось виходити маленькими групами… Це я вже зараз знаю, що там був чистий розстріл, жорстоке місиво…”

1 вересня до Валентини вперше зателефонували військові, сказали, що із котла вийшов друг чоловіка, Тарас із Полтави, і той бачив Льоню загиблим. Але були й інші дзвінки, хтось припускав, що Леонід у полоні. Ясності не було, тож Петихачний опинився у списку зниклих.

Гойдалки між життям та смертю

Де він, що з ним, загиблий чи живий, а може в полоні? Полон викликав майже такий жах, як і смерть. Бо Леонід мав норовливий характер та високе почуття власної гідності, ворог би не подарував не за те, не за інше. До того ж, Валентина не сумнівалась: якщо він ще дихав, обов’язково знайшов би можливість повідомити про це родині.

Болючі гойдалки продовжувалися. До неї доходила різна інформація, окремо про характер поранення, хтось казав, що в голову, хтось — у грудну клітину. Служба безпеки полку обнадіювала: знаємо, що Ваш чоловік у полоні. Потім стало відомо, що мова йшла про іншу людину з таким же ім’ям, але іншим прізвищем. Шокувало керівництво Нацгвардії, де на лист дружині відповіли, що такого бійця взагалі не було. А тут ще Валентині на мобільний почали телефонувати сепаратисти, пропонуючи інформацію про чоловіка в обмін на гроші або паливо.

“Коли вони зателефонували, було дуже страшно, – згадує Валентина. – Ти гуляєш з дитиною, а тобі дзвонять таким хрипким, диким голосом, як із підземелля. Усі ці розмови за моїм дозволом відстежувало СБУ, з’ясувалося, що телефонували не тільки сепаратисти, а й аферисти з різних областей України. І з тими, і з іншими я навчилася правильно розмовляти, все ж за спеціальністю психолог. Але біда була в іншому: я так і не могла стовідсотково зрозуміти, де мій чоловік, що з ним сталося.

Коли звернулася до керівника батальйону “Донбас” Семена Семенченко, той тільки спитав, де я взяла його номер, та й кинув слухавку, а при зустрічі зробив вигляд, що не знає хто я. Не дуже допомогли мені прояснити ситуацію і подорожі до різних монастирів і навіть ворожок. Правда, остання до якої я звернулась, впевнено мовила, що чоловік мій загинув і похоронений край дороги. Остаточну крапку в цьому питанні могла поставити лише експертиза ДНК.

Фото Фейсбук Валентини Радчук

ДНК героя

Перевірянь Валентина пережила безліч. До яких тільки інстанцій не зверталась за підтримкою та в пошуках справедливості! І лише в жовтні змогла домогтись здати ДНК доньки, бо знала що тіла всіх загиблих під Іловайськом зазнали такого аналізу. І, слава Господу, завдяки цій пробі, Валентина знайшла чоловіка, який, на жаль, дійсно загинув…

3-го вересня тіло Броні разом з ще 96 тілами інших загиблих було привезено до дніпропетровського моргу. 16-го жовтня Петихачного, як невпізнаного героя, було тимчасово поховано на Краснопільському цвинтарі Дніпропетровська, як і прочила ворожка, біля дороги.

25 січня 2015 року за результатами ДНК-експертизи було остаточно визнано, що Леонід Петихачний 29 серпня 2014 року загинув в Іловайському котлі. 29 січня 2015 року його тіло перепоховали на батьківщині у Чернівцях.

В березні 2015 року за особисту мужність та героїзм, виявлені у захисті державного кордону та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, буковинського героя посмертно нагороджено орденом “За мужність” III ступеня. Рівно через два роки на честь випускника Леоніда Петихачного у Чернівецькій ЗОШ №5 було відкрито меморіальну дошку.

На жаль, страшні події під Іловайськом не стали останніми військовими жахами для нашої країни. З початком повномасштабної війни з’явились тисячі загиблих, серед них — сотні невпізнаних героїв та мирних громадян. Тож, нам знадобиться уся мужність, щоб ідентифікувати усіх, впоратися з болем та знайти в собі сили, щоб прямувати вперед.

Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)

Категорія: Новини
Сторожинець.info
МЕНЮ

КОНТАКТИ