Всеукраїнська інформаційна кампанія «Пліч-о-пліч» розповідає історію Анастасії Сметаніної, яка з початку війни почала допомагати переселенцям з прихистком, створює NFT-колекцію та хоче служити в ЗСУ.
Буковинка Анастасія Сметаніна жила в Києві, навчалась у Харкові та мала друзів по всій Україні. Повномасштабне вторгнення РФ змусило її повернутися на малу батьківщину та перетворити недобудований будинок батьків на прихисток для внутрішньо переміщених осіб. Мама Анастасії вже 6 років на заробітках за кордоном, щоби звести великий будинок для сім’ї. 2 березня 2022 року дівчина мала вперше за цей час її побачити — Яна Павлівна планувала приїхати до України. У Насті й в думках не було тікати від війни. Ще до 24 лютого вона твердо вирішила, що піде в ЗСУ.
«Я — військовий юрист, додаткова спеціалізація — юрисконсульт при військовій частині. Стала на облік. Наразі немає запиту на мою спеціалізацію, тому я поки що серед цивільних. У мене дуже багато одногрупників уже в лавах ЗСУ. Вони просто пройшли перекваліфікацію на військових психологів: паралельно з юриспруденцією ми вивчали військову психологію», — розповідає Анастасія Сметаніна.
Дім, який мав стати щасливим родинним гніздечком, став прихистком для сотень українців. Зала, їдальня, кухня та всі інші кімнати стали спальнями для біженців, а ліжками слугують матраци з постільною білизною, яку зносили місцеві з усього Хотина.
«Розплющую очі о 4 ранку й розумію, що це вибухи ракет. Буджу свого бойфренда, кажу, що почалася війна. Мої вікна якраз виходять на сторону Борисполя. Остаточно вирішили їхати на Буковину до моєї сім’ї десь о півдні, після того, як прилетіло в Бровари й у нашій квартирі почали ходити вікна. У нас був автомобіль. Ми поставили туди по мінімуму речей і взяли ще двох людей. Я виставила оголошення в інстаграмі та бла-бла-карі — бронь з’явилася вже за 30 секунд», — каже пані Анастасія.
Поки вони їхали, Анастасії зателефонувала подруга з Харкова. Їй із сім’єю вдалося виїхати з міста і добратися до Хотина за 5 годин після Насті.
«Ми приготували 10 літрів борщу на всіх, бо приїхало 13 людей. Нагодували. А потім їм почали телефонувати їхні друзі, шукаючи прихистку. Я говорю з батьками. Вони кажуть: «Якщо ми зараз можемо допомогти людям, давайте допоможемо». Я в той же день кидаю клич по місту: потрібні матраци, постіль, зубні щітки, пасти, рушники — одразу люди почали зносити, що мали», — розповідає Настя.
У будинку не було навіть розеток і міжкімнатних дверей — тільки білі стіни й плитка. Тож його почали швидко доводити до жилого стану господарі пліч-о-пліч із переселенцями.
«У той же день тато робить хоча б по одній розетці в кімнаті, закручує лампочки, разом із гостями починає встановлювати двері та робити інші хатні справи. Я кличу бабусю, щоб вона допомогла нам готувати їсти. І паралельно вже роблю повідомлення, що надають прихисток. І в нас можна з дітками, можна і з тваринами, є де поставити автомобіль. Багато хто не бере з тваринами та з дітьми, а в нас удома лабрадор і кіт. Усі 34 години дорогою з Києва я їхала з котом на руках і з лотком на задньому сидінні. Тому, що тварини — це такі самі члени сім’ї», — каже Настя.
У будинку жили люди майже з усіх гарячих регіонів України (20 населених пунктів) протягом чотирьох місяців. За весь час рекордна кількість поселенців, що одночасно проживали в будинку, становила 58 людей та 10 тварин.
«На числі 300+ людей я зовсім збилася з рахунку. З липня ми вже не приймаємо, бо фінансово це дуже важко. У нас тільки комунальні платежі виходили близько 10 тисяч гривень. Під час війни я втратила роботу… Частково тому, що не могла поєднувати з роботою у будинку. Ще навчаюся в університеті, але два місяці не відвідувала пари, бо прихисток був для мене важливішою місією», — розповідає Настя.
Для сім’ї Анастасії принципово, щоби прихисток був повністю безплатним для переселенців, зокрема і в частині харчування та гігієни. Усі хатні справи робилися тут гуртом — прибирання, приготування їжі, заготівля дров.
«Ми з людей нічого не брали. Ми не хостел і не готель, ви тут проживаєте безплатно. Але ті, хто виїжджав, почали самі лишати якісь кошти для тих, хто приїде після них. І люди самі попросили зробити картку для цього. Я ніколи не звертала увагу, хто і що скидає, і ставлення до всіх сімей було абсолютно однакове. В оренді я категорично відмовляла», — розповідає дівчина.
З усіх поселенців Настю найбільше вразила жінка, яка приїхала в дім із трьома дітьми:
«Вона приїжджає — і ми бачимо, що жінка шкутильгає. У неї був наскрізний простріл. Тобто жінка з простреленою ногою вивезла з Київщини трьох дітей під обстрілами. Причому вона в нас зупинилася тільки на одну ніч — і далі поїхала за кордон. Наскільки може бути сильною українська жінка, яка захищає своїх дітей! Нашому народу нічого не страшно, якщо в нас є такі жінки».
Для дітей Анастасія створила у прихистку яскраву розважальну зону.
«Килим, іграшки. Грались, співали, а потім стали малювати. Долучилася моя менша сестра, якій 13. Вона відвідувала художню школу, тож навчала малих малювати. А потім діти показували мені свої твори…. Так у нас утворилась ціла картинна галерея над сходами… Подумали про NFT — це крута міжнародна платформа, яка дає можливість продавати оцифровані витвори мистецтва».
Кошти, вторговані від продажу творів NFT-колекції «Історія одного будинку», стануть донатами колишнім жителям будинку, зокрема героям історій і авторам малюнків, і Благодійному фонду «Таблеточки».
«Коли Україна переможе, у першу чергу я одружусь. Якраз на весіллі наших поселенців бойфренд мені освідчився, а наступного дня мобілізувався…», — підсумовує Анастасія.
«Пліч-о-пліч» — всеукраїнська кампанія про єдність українців й про те, що ми незламні, вільні та сміливі тоді, коли разом, яка реалізується за участі Рівненської, Тернопільської, Івано-Франківської, Львівської, Закарпатської, Чернівецької, Волинської ОДА. Проєкт USAID «Трансформація комунікацій» має на меті працювати в партнерстві з Урядом України, приватним сектором та громадянським суспільством задля підвищення стійкості демократії в Україні через інноваційні підходи, які залучають українців до обговорення демократичних перетворень та Європейської інтеграції країни.
