Я жителька вулиці Богдана Хмельницького. Вже багато років буваю у хаті моїх батьків тільки під час відпустки. Напевно, ще не було такого року, щоб на цій вулиці на Майдані не відбулось смертельної аварії.
Біля нашого будинку №135 я особисто пам’ятаю кілька випадків: неподалік від нашого дому був збитий насмерть машиною маленький хлопчик, трохи подалі, біля третьої школи, також насмерть був збитий ще один хлопчик, який перебігав дорогу, щоб кинути м’яча, що викотився зі спортивного майданчика.
У останні кілька років біля школи і біля мого дому було ще два смертельні випадки. Напроти нашого дому колись автобус зім’яв відро з водою, яке ніс мій тато.
Мого двоюрідного брата теж збила машина, поламавши йому ногу. Напроти нашого будинку лісовоз колись збив жінку на велосипеді. Жінка не загинула. Біля колишнього буфету жінку машина збила насмерть. Якщо пройти по вул. Б. Хмельницького, то, напевно, не буде і сто метрів дороги, де хтось не загинув або не отримав травму. Цю вулицю можна сміливо називати дорогою смерті.
Бачу, що біля школи на Майдані з’явився світлофор. Це, звичайно, дуже непогано, але цього надто мало: вулиця є густозаселеною, має багато поворотів, машини їдуть на великій швидкості. Думаю, що у місцях високої аварійності необхідно поставити високі (такі, що примусять водіїв зменшити швидкість) “лежачі поліцейські”, треба поставити знак з обмеженням швидкості до 30 км.
Людей на цій вулиці, а особливо дітей, треба негайно починати рятувати, щоб на цій ділянці не було пролито так багато крові і щоб обабіч вулиць не з’являлись нові хрестики.
В Іспанії я бачила на швидкісній дорозі пам’ятник загиблим: великий прозорий циліндр, у якому на ниточках висять портрети тих людей, яких вбила дорога. Дуже сумне видовище. Думаю, що коли біля того пам’ятника проїздять автомобілі, то дехто стишує хід машини і задумується на хвильку про крихкість життя.
Олена Косенко
