Футбольний журналіст з Чернівців Олег Ящук пішов до військкомату у перший день повномасштабного вторгнення. Без досвіду та військової освіти його відправили на навчання, звідти — на Київщину. Пізніше Олег поїхав на схід, воював на нульових позиціях. На початку липня військовий не виходив на зв’язок приблизно тиждень. Тоді під Лисичанськом, де він воював, точилися найважчі бої. Олег приїхав до Чернівців на декілька днів у відрядження. У цей час Суспільне поговорило з ним про його шлях у цій війні.
— Ви пішли добровольцем без досвіду і менш ніж за пів року опинились на нульовій позиції. Як це відбувалось?
— Наприкінці лютого я планував летіти на Кіпр на три місяці. У мене там були справи з нерухомістю, також планував відпочивати, жити в кайф і змінити картинку, але ось мій Кіпр (показує на військову форму — ред). Коли 24 лютого я вирішив піти в тероборону Чернівців, місць вже не було. І я потрапив у військкомат далі, де мені сказали про чергу на фронт. Я кажу: “На який фронт?”. Відповідають, що на війну. Я такий — окей, я готовий. Кажу хлопцям, які стоять в черзі: “Ви в курсі, що це на фронт?”, відповідають: “Ні”. Вони постояли ще хвилин 15, пішли на перекур і не повернулися.
Після навчань нас відправили у Київську область, де точилися найгарячіші бої. Там я набачився жахіть і вже тоді зрозумів, що таке війна.
Наприкінці травня я потрапив під ракетні обстріли в місті Малин на Житомирщині. Був прямо біля вокзалу, коли мені сказали: “Давай відійдемо трохи в бік”. Ми відійшли, й прилетіла перша ракета. Уламки відлетіли на кілометр, дорога розійшлася — це було, як землетрус у вісім балів. Ми тоді вистрибнули з машини й бігли у землянку. Як тільки туди впали, прилетіла друга і третя ракети. Тепер 22 травня 2022 року — мій другий день народження.
Далі я був на Донбасі, там побачив, що таке справжня війна, повноцінна, яка не порівнюється ні з чим, ні з якими ракетними обстрілами. Те, що я потрапив у найгарячішу точку в країні, а це Лисичанськ, Сєвєродонецьк, все, що поруч з Бахмутом, то за це я дякую командирам та ЗСУ. Я дякую за цей виклик. І, звісно, дякую Богові, що живий, що тут.
— Це якраз був той період, коли ви тиждень не виходили на зв’язок під Лисичанськом?
— Звичайно. Там місцями є зв’язок завдяки старлінку від Ілона Маска, але я був далеко від нього. Це була найкритичніша ситуація на той момент на Донбасі, бої точилися важчі, ніж в Сєвєродонецьку.
Найважчі бої точилися якраз з 17:00 і до 21:00-22:00. Я повернувся вже вночі й побачив мільйон повідомлень, мене так ніколи не шукали. Було багато привітань через те, що я живий, але звідки вони знали? Ніхто цього не знав, тому що зв’язку не було.
Герої на позиціях — ті хлопці, які в найбільших боях. Здебільшого вони скромні, нічого не говорять. Продавець магазину, консультант з Франківщини, столяр, будівельник — це прості хлопці. Там “качків” я не бачив. Добре, що там є успішні чиновники, депутати. Але найбільш віддані в боях — худенькі, перелякані хлопці, які показують себе, коли треба.
Як згадував фотографії дітей, яких вбили ці виродки, хотілось брати в руки автомат і йти полем прямо на них. Але це самогубство, тому я цього не зробив.
— До вторгнення ви були футбольним журналістом. Зараз часто говорять, що для перемоги важливо, щоб кожен добре робив свою роботу. Чи не думали трохи змінити напрям і документувати війну? Чому обрали бути військовим?
— Я міг піти на канали загальнонаціональні, висвітлювати, але мені здається, що цього замало. Волонтерити для мене — також замало. Я і так волонтер у ЗСУ — підключаю друзів, купуємо дрони, тепловізори.
За можливості я фільмував на війні. Я пишу книжку про десяту бригаду, надсилаю одному із керівників, командирів, а він це вже все обробляє і далі додає керівництву. Пишу, як бригада зустріла 2022 рік, як готувалася до можливого вторгнення і потім, як все відбувалось під час війни.
— Чи були такі речі, яких ви не очікували побачити на війні?
— Орків бачив, ми забрали хлопця, він був живий, в полон. І що? І хто цей хлопець? Українець з Донецька. Ми були в Лисичанську недавно, а вони (окупаційна влада — ред.) зараз всіх поголівно забирають з Лисичанська.
Ну і найстрашніше усвідомлювати, що Гріша, “Гріфон” позивний… Який мені на нульових позиціях готував у казанках на вогні кашу з тушонкою, з томатами й ще з чимось дуже смачним.. Мені важко змиритися, що його вже немає…
— Як ставитесь до того, що іноді повістки використовують “як покарання” для чоловіків?
— Нам дуже потрібні фінансисти, оркестр, співаки, вокалісти, музиканти, тому що ці люди займаються підняттям бойового духу. Нам потрібні психологи, дуже багато, дуже потрібні зараз медики з медичною освітою не обов’язково вищою. Нам потрібні журналісти, щоб займатися пропагандою українського війська, нам потрібні всі ті професії, що є в реальному житті.
Повістки як покарання — це не покарання. Нам потрібні люди, свіжі сили, свіжі ідеї, ми чекаємо всіх.
— Що у військовій справі подобається найбільше і найменше?
— Дисципліна, порядок. Те, що вдень часом більше поспиш, ніж вночі, бо вночі зазвичай найбільша напруга. Люди, щирі знайомства, люди з великим серцем.
