Найстрашніше для мене було залишитися в так званій ЛНР: інтерв’ю з першокурсником із Сєвєродонецька

Про окупацію міста у 2014 році, мовчазних сепаратистів та подорож у невідомому напрямку.

Зелене місто з одноманітними радянськими будівлями. Тут просторі вулички та багато скверів, а люди – здебільшого неговіркі. Таким запам’ятав Сєвєродонецьк Олег Пшеничний. Цьогоріч він – студент першого курсу журналістики Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

До повномасштабної війни хлопець вів активну громадську діяльність: мав свою школу лідерства, входив до молодіжної ради при Сєвєродонецькій адміністрації, брав участь у програмі американського посольства «Access» та відвідував багато олімпіад і конкурсів. У березні він із батьками, котом та однією сумкою на цілу сім’ю вирушили в невідомому напрямку – аби подалі від лінії фронту.

Про окупацію міста у 2014 році та вимушену подорож Олег розповів Шпальті.

Про настрої у місті

У мене було дуже багато знайомих, тому що я скрізь брав участь і намагався налагодити зв’язки. Відсотків 10-20 містян – сепаратисти точно. Але після 2015 року, коли наше місто звільнили, вони замовчали.

У Сєвєродонецьку відбувся військовий парад, де було 1000 солдатів ЗСУ. І, звісно, було декілька випадків, коли совдепівська бабця виходить: «А що ви тут робите?». Звісно, я перекладаю, бо регіон російськомовний. Там у побуті практично всі спілкуються російською, лише деякі – принципово українською. Патріотично налаштованою переважно була соціально активна молодь. Це люди, які розуміли, що Європа значно краща, ніж те болото, яке нам пропонують зі Сходу. Також я помічав багато проукраїнськи налаштованих учителів. Наприклад, серед викладачів історії.

Решта була ні риба ні м’ясо. Всі їхні думки зводилися до того, що «всє всьо врут, вєздє враньйо, вєздє прапаганда, я за мір». Можна, звісно, зрозуміти, тому що деякі боялися висловлювати свою думку. Так сталося, бо після 2014-15 до Сєвєродонецька приїхало чимало переселенців із Луганської области. І в багатьох залишилися родичі на окупованих територіях.

Спогади про Сєвєродонецьк

Якщо брати розташування доріг, Чернівці – це павутинка, яка йде з центру, а в нас (у Сєвєродонецьку – авт.) це сітка. Річ у тому, що місто заснували 1934 року. Тобто це молоде місто. Повністю радянське. Більшість будівель – «хрущовки», є старі регіони зі сталінськими «двоповерхівками», а також дев’ятиповерхівки. Оскільки місто створене на пісках, там не можна було будувати вище дев’яти поверхів. Також у нас велике хімічне підприємство «Азот», тому будинки розташовували таким чином, щоб у разі витоку все швидко вивітрювалося.

Чим мені подобався Сєвєродонецьк – це дуже зелене місто. Буквально на кожній вулиці дуже багато дерев та простору. Якщо брати загальний вигляд міста – він одноманітний. Тому недавно в нас почали розфарбовувати мурали на голих стінах.

Останніми роками Сєвєродонецьк почав розвиватися. До нас заїжджали громадські організації, створювали молодіжні організації… Але багато хто розумів, що молодь зазвичай виїжджає з міста. Я теж не дуже хотів залишатися. Річ у тому, що в нас не такі круті університети, як на заході чи центрі. Тому я хотів здобути певну освіту, а потім уже думати, що робити далі.

«Я проти того, щоб розділяти цю війну до 24 лютого і після»

Для мене війна почалася 2014-го, коли заходили ці сепаратисти і було чути постріли. Бої були на околицях. Обидві сторони намагалися бути обережними, через те що поруч було хімпідприємство зі складами аміаку. Під час окупації (травень-липень 2014 – авт.) затримували всіх проукраїнських людей та катували їх, на що умовно казали «піти на підвал». У тих, хто намагався виїхати з окупованого міста, перевіряли телефони. Як звільнили? Просто ця сепарська адміністрація дізналася, що українська армія близько, тому як щурі повтікали з міста.

Я проти того, щоб розділяти цю війну до 24 лютого і після. Я розглядаю це як один конфлікт. Сєвєродонецьк після звільнення від усіх «бандюків» зі зброєю був за 15 кілометрів від лінії фронту (2014-го – авт.). Рідко було щось чути, тільки на околицях – там, де дачі і приватний сектор – іноді щось було чути.

Я був майже впевнений, що ця війна буде, і намагався психологічно себе підготувати. Наприклад, складав документи у видному місці й морально був готовий сидіти в холодному підвалі. Намагався менше думати, хоча розумів, що Сєвєродонецьк потрапить під обстріли. Це така стратегічна точка.

«Перше, що я зробив, – подивився на карту України»

24 лютого о п’ятій ранку мене збудили батьки і сказали, що почалася війна. На все життя запам’ятаю фразу: «Сталося те, що сталося». Перше, що я зробив, – подивився на карту України. Річ у тім, що я дуже люблю мапи, у мене на стіні їх було дуже багато: карта України початку XX століття, карта Європи, карта туристичного Харкова… Потім я подивився на іншу стіну, де в мене була дошка зі всіма планами та амбіціями. І перша думка, яка виникла, – в цьому вже немає сенсу.

Вибухи й постріли вже було чути 24-го. Ми жили на околиці, де місто оточене сосновим лісом. Я ж за картами розумів, що росіяни підуть зі сходу, а мій район – у найсхіднішій точці. З’ясувалося, що не помилився – основні бої були саме у моєму районі.

Як мені не соромно зараз, але я думав, що ця війна закінчиться швидко. Думав, що нас «візьмуть» за декілька тижнів, найпесимістичніший прогноз – за два. Найстрашніше для мене було залишитися у так званій ЛНР — тому що я «засвітився» у медіа з проукраїнськими поглядами, і багато моїх знайомих про це знає. Я боявся, що почнуть шукати мене чи моїх батьків. І життя тут, звісно, не буде. «ЛНР» – це взагалі квазідержава, незрозуміле утворення.

Школа, де навчався Олег. У неї влучили два рази, коли там ховалися люди.

Серйозно обстрілювати Сєвєродонецьк почали вже через два дні. І коли ми із сім’єю сиділи в підвалі та чули приліт – вираховували, куди влучило. Здається, через тиждень-півтора ми зрозуміли, що вже небезпечно там перебувати, хоча багато людей залишалося до останнього. Батьки збирали на нашу квартиру майже все життя, дуже не хотілося все кидати. Але довелося. Як вони сказали, «заради мене та нашого майбутнього».

Дорогою в нікуди

Ми взяли із собою кота та одну сумку. На заправках був аншлаг – величезні черги по 100-200 машин. На щастя, ми запаслися бензином. Сама дорога була важкою, бо ти їдеш, а не знаєш куди. Просто їхали подалі від лінії фронту. Вперше зупинилися під Полтавою, але там теж було неспокійно. Чули ракети та постріли… Тоді вели бої за околиці Харкова, а звідти до Полтави – пряма дорога. Ми боялися, що туди теж прийдуть росіяни, бо вже просочилися історії, як вони себе поводять із мирним населенням.

Поїхали далі – і знайшли пристанище в Дніпропетровській області. Ми там довго не залишалися, хоча нас добре прийняли. І що я помітив – тут інші люди. Це люди, які мають співчуття. Уявляєте, приїжджає сімейка й каже: «Допоможіть нам, дайте хоча б дах над головою». Нам тоді було байдуже який.

Коли ми там перебували, то міркували, як довго ще буде ця війна, чи будемо повертатися на окуповані території. Тоді будинок ще не був пошкоджений, тому сподівалися на краще. У Сєвєродонецьку також перебували наші родичі, котрі ніяк не могли виїхати. Я от ніколи не забуду, як бабуся з дідусем залишалися. У дідуся – цукровий діабет, а в місті були проблеми з інсуліном та медикаментами. Вони сиділи в підвалі та майже не виходили. Бабуся виходила, ризикуючи життям, тільки щоб зателефонувати та сказати, що все нормально. Вона не хотіла нас лякати і щоб ми хвилювалися, тому говорила спокійним тоном. Одного разу вона зателефонувала і каже: «В меня осколки полетели, давай потом». Бабуся розповідала про життя в Сєвєродонецьку: як росіяни поцілили ракетою в чергу людей, які стояли за їжею, як не прибирали трупи, як ракета знищила сусідній будинок… Зараз бабуся з дідусем живуть у відносно безпечному регіоні, їм вдалося виїхати трохи пізніше, ніж нам.

Ми ж вирушили на захід. Хоча не знали, куди краще, бо, начебто, чули новини про обстріли Львова та Вінниці. Так, вирішили зупинитися в Умані. Але це теж така стратегічна точка – там і аеродром, і військова база. Саме в Умані ми дізналися, що в наш будинок вцілив снаряд – він згорів ущент. Пам’ятаю цю картину: мама стоїть з телефоном та плаче. Я не хотів плакати при батьках, не хотів їх засмучувати. Залишився дуже стриманим, обійняв маму… Ну, нема дому, куди далі? Повертатися нікуди.

Поїхали до Боян (село перед Чернівцями – авт.). Тут я знову побачив, що люди бувають добрими. Не такі, як у нас на сході: якщо ти просиш про допомогу, то тебе або проігнорують, або перенаправлять кудись. Місцеві жителі прийняли нас на одну ніч у своєму основному будинку, а самі спали в іншому. Я цього не очікував. А потім нам знайшли тимчасовий прихисток у цьому ж селі. І вже наступного вечора, коли сусіди дізналися про нас, кожних хвилин 10-20 заходили місцеві з пакетами їжі та одягу. Я був приємно здивований і розумів – це вже Європа.

Про вступ до ЧНУ

Коли приїхали до Чернівців, звісно, відвідали університет. У заявках на вступ я поставив як перший пріоритет Чернівецький національний університет. Я навчився цінувати своїх батьків і що вони зі мною, тому намагався вибрати університет, який ближче розташований. Це був найочевидніший варіант і тому, що Львів, Івано-Франківськ та Київ обстрілювали. Я непогано склав мультитест, сам підготувався. Крім того, мав другу квоту, що дозволяє переселенцям із небезпечних територій отримати окреме бюджетне місце. Сталося так, що в мене був другий найвищий бал за конкурсом. Я обрав журналістику, бо хочеться допомогти Україні на медіафронті та пропагувати проукраїнські ідеї. А друга причина – прагну популярности та кар’єри.

Мені подобаються Чернівці. Сєвєродонецьк не має такої культурної спадщини, як тут. Мені дуже подобаються арки, розписи, різні деталі… Місто спокійне, тому я поки що не бачу сенсу кудись переїжджати. Мама теж намагається освоїтися тут. У неї майже щоденна програма – ходити по гуманітарку. Звісно, вона бере мене з собою, бо сумки важкі. Грошей не так багато, а їсти треба. Перші місяці ми тут виживали. Все, що на мені, – або із секонду, або передали люди.

«Хочу, щоб мої діти ніколи такого не знали»

Дуже часто переселенці потребують психологічної допомоги, як би я скептично не ставився до психології. Багато з них потребує виговоритися, поспілкуватися з кимось. Я вважаю себе щасливчиком – у мене не найстрашніша історія. А багато хто залишився без батьків, когось пограбували чи забрали в росію, так би мовити, «евакуювали». Я не бачив основних кольорів війни, але все одно страшно. Хочу, щоб мої діти ніколи такого не знали.

Сєвєродонецьк на 90% знищений. Гайдай (начальник Луганської ОВА – авт.) казав, що там ще 10 років не можна буде жити. І навіть якщо відновлять, це буде не те. Не те, що я колись любив. Не хочу туди повертатися. Не бачу сенсу. Я вже почав нову сторінку свого життя. І такої думки багато переселенців — не тільки я не хочу повертатися. Досі думаю вечорами про свій дім, усе, що любив у Сєвєродонецьку, – цього більше немає, друзів – теж, бо деякі виявилися не з такими поглядами, як у мене.

Фото Ігоря Константинюка

Багато фото та файлів Олег повидаляв на початку війни, аби не наражати себе на небезпеку.

Категорія: Новини
Сторожинець.info
МЕНЮ

КОНТАКТИ