Війна очима письменника Генріха Белля

Писати автор почав із раннього дитинства і вже тоді знав, ким хоче стати в майбутньому. Ранні рукописи Белля згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. Але автор не шкодував за ними, бо вважав, що основи його літературного стилю закладені в численних листах, які він протягом шести років надсилав із війни своїй нареченій, а згодом – дружині й матері двох їхніх синів. 

«Його так званий злочин полягає в тому, що він пише свої поезії українською, а це інтерпретують як антирадянську діяльність», – так в інтерв’ю німецькому радіо 10 січня 1985 року сказав Нобелівський лавреат із літератури Генріх Белль про Василя Стуса. Німецький письменник став на захист українського поета-дисидента, як, у принципі, часто робив протягом свого життя, виступаючи проти системи. За це йому доводилося потрапляти в немилість, а ще – дало можливість вибудувати оригінальний художній світ, у якому головним героєм є «маленька людина».

Народився майбутній автор 7 романів, 5 повістей і численних оповідань 21 грудня 1917 року в багатодітній родині столяра й різьбяра в місті Кельн. Генріх Белль був шостою, наймолодшою дитиною. Сім’я жила доволі ощадливо, а слово «бюргер» вважалося у них за лайку. Тож, як пише літературознавець Дмитро Затонський у передмові до двотомного видання Белля українською, коли тодішня влада натякнула батькові, що його майстерня змогла б отримати вигідне замовлення, якщо він віддасть одного зі своїх синів у штурмовики, через скруту, в жертву принесли старшого брата Генріха Алоїза. Хлопець так ніколи і не пробачив це своїй родині, оскільки був «людиною, найменш придатною носити військову форму».

Власне, сам Белль теж не відрізнявся прихильністю до військової справи. В школі він був одним із небагатьох учнів, які так і не вступили до гітлер’югенду. Через рік після її закінчення юнака притягнули до примусових трудових робіт, а в 1939 році призвали на військову службу. Так у 22-річному віці він став солдатом, побував у Польщі та Франції, тяжко хворів на дизентерію. З 1943 року перебував на Східному фронті – в Криму й під Одесою, кілька разів був поранений і, зрештою, в 1945 році потрапив у полон до американців. Під час служби письменник працював телефоністом, а зброю до рук брав лиш тоді, коли керівництво робило зауваження, що вона не почищена. 

Писати автор почав із раннього дитинства і вже тоді знав, ким хоче стати в майбутньому. Ранні рукописи Белля згоріли в розбомбленій батьківській квартирі. Але автор не шкодував за ними, бо вважав, що основи його літературного стилю закладені в численних листах, які він протягом шести років надсилав із війни своїй нареченій, а згодом – дружині й матері двох їхніх синів. 

Як письменник Белль дебютував під час засідань літературного об’єднання «Групи 47». У різні часи, окрім нього, сюди входили такі автори, як Ґюнтер Ґрасс, Мартін Вальзер, Пауль Целан, Петер Гандке та ін. У 1972 році Генріх Белль отримав Нобелівську премію з літератури та став президентом міжнародного PEN-клубу. 

У своїх творах письменник неодноразово звертався до теми війни та її впливу на формування особистості. Так, дебютна повість автора «Поїзд точно за розкладом» (1949) влучно передає настрій твору вже з перших сторінок. Юний солдат має сісти в потяг «Париж-Перемишль», що везе відпускників з фронту. Коли його на пероні запитує капелан, чому той вагається і не заходить у вагон, хлопець зривається: «Я не хочу вмирати! – закричав він. – Я не хочу вмирати, але найжахливіше те, що я помру… скоро!». 

У цьому ж потязі їде і головний герой повісті – військовий Андреас, якому гостро врізаються в пам’ять слова солдата про те, наскільки близьке його «скоро».

«Майбутнє – це навіть не мрії, – думає він, – а якісь бліді привиди, невагомі, безживні, позбавлені будь-якої живої людської субстанції. У майбутнього нема обличчя, воно обрізане… Скоро я помру, це істина, розташована на відтинку між роком і секундою». І найгірше – постійно знати, що незабаром твоє життя може закінчитись: «Невже я загину десь між Львовом і Чернівцями?!, – міркує Андреас, – Але якщо не тут, тоді мене розстріляли б у якомусь глухому саксонському містечку або згноїли у концтаборі». Думка ця невпинно супроводжує героя протягом подорожі, показуючи його як «маленьку людину», від якої насправді нічого не залежить. Згодом ця тема неодноразово з’являтиметься в інших творах Белля, як-от: романі «Очима клоуна», «Груповий портрет з дамою», численних оповіданнях автора тощо.

І якщо про інші міста, які проїжджає їхній потяг, Андреас має бодай якесь уявлення, то Чернівці для нього – незвідана територія. При цьому слові в уяві героя постають «тільки євреї, запах цибулі, понурі провулки й будинки з пласкими дахами, широкі вулиці й залишки давніх австрійських адміністративних будівель з повищерблюваними фасадами, цісарсько-королівськими фасадами серед здичавілих садів, у яких зараз, напевно, розташувались лазарети або пересильні пункти поранених, і чарівні, сумні східні бульвари з невисокими приземкуватими крислатими деревами, щоб крони не пригнічували будинків з пласкими дахами». 

Перебуваючи в потязі з іншими солдатами (Блондином і Неголеним), Андреас слухає їхні історії, що допомагають відволіктись від його власної турботи – очікування смерті. Саме в дорозі герой розуміє, що прожив надто коротке життя і насправді не зазнав багатьох речей, серед яких – любов до жінки. Ось чому так трепетно і щиро він переживає «кохання без фізичного потягу» до повії Оліни з львівського борделю. Жінка обіцяє йому порятунок і геть інше життя в Карпатах. Але чи вдасться їм до нього дістатися? 

«Маленькій людині» на війні присвячене й одне з найвідоміших оповідань Генріха Белля «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…», що побачило світ в однойменній збірці в 1950-му році. У тексті йдеться про юнака, якого разом із іншими пораненими привозять у військовий госпіталь, розташований на території школи. І поки хлопця несуть коридорами, він починає впізнавати речі, що його оточують, – стіни, двері, таблички, портрети, погруддя тощо. Очі бачать, але «жодне чуття не говорить тобі, міркує юнак, що ти у своїй школі, яку всього три місяці тому покинув».

Спогади про нещодавні часи болісно наздоганяють героя. Ось він уже пригадує, як «малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд із повидлом, спроквола сходив униз, повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Цицерона, Марка Аврелія, у коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко в ту малу тьмяну комірчину, де міг часом ризикнути й запалити сигарету, хоч палити в гімназії було суворо заборонено». 

Контраст між минулим і теперішнім підсилюється важким станом хлопця як фізичним, так і моральним. Протягом усього оповідання він намагається пригадати речі зі свого попереднього (мирного) життя, яке стало не просто далеким, а й по-справжньому недосяжним, ніби було з кимось іншим.  

«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» – це історія швидкого дорослішання, через яке проходить головний герой та сотні тисяч юнаків і дівчат, в життя яких втручається війна. Автор недаремно не дає імені своєму персонажу. Завдяки влучним образам та лаконічному стилю Беллю вдається настільки вплинути на читача, що мимоволі розумієш – цим героєм може бути кожен із нас. 

Матеріал підготовлено в рамках Стипендійної програми Українського ПЕН

 

Категорія: Новини
Сторожинець.info
МЕНЮ

КОНТАКТИ