Ми хочемо познайомити вас зі справжньою патріотичною родиною з Донбасу. Родиною, де батько – воїн ЗСУ, десантник, котрий “кинувся” в бій, залишивши хорошу роботу за кордоном, мати – хімік та перукар, яка дивом зуміла врятувати дітей від обстрілів, старша донька – школярка, яка всі гроші віддає для ЗСУ, молодша донечка – головний натхненник та мотиватор не опускати руки та рухатися далі. Ну, і кіт Сет, домашній улюбленець, котрий постійно шукає вільні коліна, щоби поділитися своїм теплом.
Героїчна родина Савенків живе в Банилові на Буковині. Люди переїхали з Лиману Донецької області.
“Як ви?” – ключове питання останніх семи місяців”
“… Алло, внученько, та ж не було зв’язку! Як ви, рідненька? Зв’язок зникає….”
“Алло, алло, алло…. “, – вигукує у відповідь Юлія.
“Ми – добре. Спробуй зв’язатися пізніше”.
… Короткі гудки переривають розмову з бабусею.
Усі родичі Юлії Савенко перебувають нині в деокупованому Лимані.
“Я вперше почула голос бабусі за останніх три місяці”, – зітхає Юлія, поглядаючи на телефон.
Родичі жінки, перебуваючи в окупації, вціліли. Проте лише зараз змогли переселитися із сирих підвалів у будинки. Там і досі нема світла, поганий мобільний зв’язок.
“Не знаю, як рідні пережили окупацію. Та головне, що вціліли, – з полегшенням промовляє Юлія. – У мене ж там усі – мама, бабуся, дядьки, брати двоюрідні”.
В Лимані залишилося й нажите майно Савенків. Дачний будинок розбомбили, а квартира – без вікон.
“Ракета прилетіла у двір нашої багатоповерхівки. Вибило всі вікна разом із рамами, – каже жінка. – Там залишилось усе. Бо покинули свій дім лише з однією валізою”.
Юлія Савенко змушена була рятувати дітей. Бо обстріли були все частішими, а небезпека насувалася з неймовірною швидкістю.
Тож уже на початку квітня, зібравши тривожну валізу, Юлія з двома донечками поїхала на Буковину. Тут її зустрів чоловік Олександр, який тим часом перетнув кордон, повернувшись із роботи в Чехії.
– Чоловік поселив нас у будинку свого друга з Банилова. Сам же пішов до військкомату. Вже за чотири дні його з нами не було, – каже Юлія й додає: “Та чоловік телефонує і я завжди чую від нього одне ж запитання: “Як ви?”. Різні відповіді, та запитання завжди одне…”.
“Їх девіз “Ніхто, крім нас!”. А, справді, хто нас захистить, як не він?”
Юлія показує відео крайньої зустрічі з чоловіком, відзняте друзями.
Олександр Савенко приїхав у триденну відпустку в кінці липня. Не забув про квіти для своїх дівчат.
“Тато, тато, мій тато”, – лунають вигуки молодшої донечки Римми, яка вистрибує таткові на руки.
Юлія та старша донька Олександра також обіймають свого захисника.
“Мої лялечки”, – шепоче Олександр Савенко, ніжно пригортаючи дружину й доньок.
“Він нас так і називає – мої лялечки, мої принцеси, – схвильовано коментує побачене Юлія. – Він нас завжди оберігає. Ото й зараз. У першу чергу, захищає нашу родину там, на фронті. Мій чоловік – десантник. У них же девіз “Ніхто, крім нас”. Він підготовлений. Також медінструктор, закінчив академію МНС, був водієм-механіком. Тому, хто, як не він, нас захищатиме?”.
Олександр Савенко до військкомату пішов з найкращим другом Павлом, який родом зі Слов’янська. Як каже Юлія, Павло дочекався Олександра з-за кордону, щоби служити разом. Нині на фронт він записався у сапери. “Вони й зараз разом, пліч-о-пліч захищають рідну землю”, – зауважує жінка.
Олександр пройшов тяжкі бої в Сєвєродонецьку, Лисичанську. Нині захищає країну на півдні.
– Про пережите не розповідає, оберігає нас. Напевно, ніколи й не почую того, через що там проходять наші чоловіки, – зазначає Юлія. – Я знаю одне: якщо обов’язок мого чоловіка – зберегти наше життя, тоді мій обов’язок – зробити це життя світлішим і якнайбільш гармонійним!
“Слово – це також підтримка”
Юлія Савенко з доньками Олександрою та Риммою живуть у Банилові Вижницького району. Жінка запрошує зайти до будинку, в якому люб’язно запропонували пожити місцеві мешканці. При вході, в горщечках, квіти. Їх Юлія посадила сама.
Заходимо до оселі. Тепло й затишно. З порога нас зустрічає кіт безшерстої породи Сет. Стіл уже сервірований. Поки доньки в школі та дитсадку, господиня пропонує посмакувати кавою.
– Звідки черпаєте сили? – запитую Юлію.
– Сили мені додає любов мого чоловіка. А також відчуття відповідальності за дітей. Так, важко. Всі ці сім місяців повномасштабної війни, – каже жінка, вкладаючи Сета на диван поруч. – Найгірше те, що я самотня. Та це й дає сил. Треба рухатися далі. І поки чоловік на війні, сподіватися, лише на себе.
Юлія пригадує перші дні війни: “До війни працювала контролером якості на Лиманському комбікормовому заводі. Тож про те, що вже почалося, дізналася на роботі. Ми продовжували працювати, попри постійну небезпеку. Наприкінці лютого на завод зайшли наші військові, солдати ЗСУ. Розмістилися в коридорі. Шкода було їх будити, коли потрібно було перейти з кабінету в кабінет по роботі. Та, на жаль, доводилось. Хлопці з розумінням реагували на це. Згодом обстріли ставали все сильнішими. Так, що тряслися всі стіни й вікна. Ми мусили виїжджати”.
Жінка зізнається, що відчувала велику тривогу, переїздивши з рідного Лиману.
– Наступного ж дня після приїзду ми пішли в сільраду Банилова, – каже Юлія. – Таких, як і ми, було багато. Атмосфера була тяжка й напружена. Нараз до коридору зайшов чоловік, як мені здалося, без віку. Він був дуже щирий та молодо виглядав. Пізніше дізналася, що це голова Банилівської громади Василь Соломко. Він наче обігрів усіх нас своєю увагою. До кожного підійшов і поцікавився справами. Надзвичайно людяний та щирий. І зразу стало спокійно… Слово – також підтримка. Спершу словом, а також справами ця людина нам дуже допомагає.
А ще я хочу всім, хто знає і підтримує нашу родину, висловити велику подяку. Таких людей багато. Хай Бог благословить їх та їхні родини! Також щиро готова допомогти всім та підтримати кожного, хто цього потребує.
Нині Юлія підробляє перукарем у Банилові, а ще сподівається влаштуватися на роботу за фахом.
– До Вижниці переїжджає завод з Миколаєва, – ділиться новиною жінка. – Я вже ходила туди на співбесіду. Чекаю на відповідь від керівництва.
Та поки Юлія намагається працевлаштуватися за спеціальністю, її старша донька Олександра також не перестає тішити своїми успіхами.
На комоді кімнати, на видному місці, красується подяка батькам дівчинки від сільської ради за талановиту донечку.
Олександра дуже гарно малює. Її роботи прикрашають стенди будинку культури Банилова. Чимало робіт дівчинки – на патріотичну тематику. Одна з крайніх робіт – Україна, зображена Мавкою з маками у волоссі, отримала чимало схвальних відгуків.
Дівчинка дарує свої малюнки бійцям. Ділиться з військовими й кишеньковими грішми.
– Так, Олександра іноді відносить до сільради по 100-200 гривень зі своїх кишенькових грошей, – каже горда мати Юлія. – Донька таким чином хоче підтримати тата та інших захисників нашої країни.
“Вишиванку вдягаю залюбки”
– А куди ж далі? – запитую Юлію. – Можливо, залишитесь у Банилові? Тож і містечко модульне для переселенців будується.
– На Буковині – дуже щирі й відкриті люди. Нас тут дуже тепло зустріли. Та такі важливі питання ми маємо вирішувати з чоловіком разом, – каже Юлія. – Дуже чекаю на його повернення і знаю, що разом ми ніде не пропадемо.
За п‘ять місяців життя на Буковині Юлія вже навчилася пекти паски, якими частувала дітей на Великдень. Крім того, мама друга родини Савенків, Галина Степанівна подарувала Юлії вишиванку. Пізніше Юлія придбала вишите вбрання й для доньки Олександри.
– Паски та вишиванки для мене – не лише їжа та вбрання, – зауважує жінка. – Це наші українські традиції, наша культура. Це наше українське – рідне й найкраще. Тому вишиванку одягатиму залюбки. А донечка вже її вдягає на свята.
“І так, ми обов’язково переможемо, – впевнено додає Юлія Савенко. – Бо ми згуртовані. На перемогу працює кожен – від малого й до старого. Наші чоловіки захищають свої родини, вони захищають свою землю. Любов до рідних та до країни додає другого дихання та ще більше ентузіазму й наснаги боротися”.
Марина КОРПАН, журналістка. Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з архіву родини Савенків
