TAKING TOO LONG?
CLICK/TAP HERE TO CLOSE LOADING SCREEN.
...завантаження...

Пів року в окупації: лікарка з Херсонщини приїхала до Чернівців і розповіла про пережите

Коли Світлана Сердюкова мчала «сірою» зоною, їй не було страшно. У колоні вона рухалася на одній швидкості з іншими автівками, без зупинок, бо трасу обстрілювали. На задньому сидінні — 10-річний син. Саме заради нього після пів року життя в окупованому місті Олешках на Херсонщині жінка наважилася виїхати на підконтрольну Україні територію. І тепер не мала права схибити.

…На українському блокпосту їх зустріли піснею «Ой, у лузі червона калина…». Наші. І жовто-блакитний стяг. І скрізь – українська мова. А далі – дорога до Чернівців.

Як жила пів року в окупації, лікувала поранених і цивільних, спілкувалася з окупантами та не втратила віру, лікарка Світлана Сердюкова розповіла журналістам Шпальти.

Ми зустрілися в одній із чернівецьких кав’ярень, на якій майорить український прапор. Світлана зараз з особливою любов’ю дивиться на наш стяг. Бо скучила. І згадує, як серце розривалося, коли в рідних Олешках окупанти зривали наші прапори, а замість них чіпляли своє трикольорове ганчір’я.

«Як ми жили до 24 лютого? Добре жили! Я з 2017 року очолювала Олешківський центр первинної медико-санітарної допомоги. З 2018-го запрацювала медична реформа, відкрилося стільки можливостей для розвитку! Ми змінювалися, щоб наші люди отримували дійсно високоякісну медичну допомогу… У нас було багато планів із розбудови нашого закладу, з реформування вторинки… Але 24 лютого о 5-й ранку прокинулися від вибухів… Почалася війна…» — каже Світлана Сердюкова.

Звісно, у те, що росія все ж нападе, вірити не дуже хотілося. Але коли оголосили про навчання з цивільної оборони медиків, стало зрозуміло, що війна – це навряд чи порожні розмови — небезпека цілком реальна. Завдяки тим навчанням встигли підготувати медзаклад: розуміли, як діяти на випадок бомбардувань, запаслися медикаментами для надання невідкладної допомоги.

Колектив Олешківського ЦПМСД

«24 лютого медичний персонал нашого центру первинної медико-санітарної допомоги та лікарні, з якою ми розташовані в одному приміщені, вийшов на роботу. Прийшли всі, хто зміг дістатися. І на місяць ми залишилися жити в лікарні. Ніхто не знав, як розгортатимуться події. Медики були потрібні на роботі, не можна було допустити, щоби люди залишилися без нашої допомоги.

Син залишився з моїми батьками. Вони облаштували підвал і були у відносній безпеці. А я працювала», — розповідає лікарка.

14-річний син витягнув матір із палаючої автівки

Уже з перших днів війни до лікарні почали надходити поранені українські військові. На цей період обидва заклади об’єдналися і працювали гуртом. Бо коли у приймальному відділенні одночасно було 4-5 постраждалих, діяти потрібно було швидко.

«Хірурги робили свою роботу, медсестри – свою. Всі інші були помічниками: хлопці надходили з травмами кінцівок або без них, але всі правильно накладали собі джгути, щоби зупинити кровотечу. Нашим завданням було визначити стан кінцівки й оперативно відновити кровопостачання, підготувати постраждалих до операції», — пригадує Світлана.

Світлана Сердюкова на роботі

Лікарні довелося надавати медичну допомогу і двом окупантам. З одним із них навіть спілкувалася. Запитала, навіщо вони прийшли на українську землю. А у відповідь почула те саме, що всі ми чули від полонених орків у перші дні війни: «Я нє знал… Ми вабщє нічєго нє зналі, ми на учєніях билі. Я ні адной пулі нє вистрєліл…».

«А потім за ними приїхали «їхні»: екіпіровані до зубів – видно було лише очі, з автоматами, на БТРі. Оточили лікарню, заборонили нам рухатися. Й от ти, лікар, стоїш у своїй лікарні, без зброї і бачиш, як декілька десятків кацапських мужиків з автоматами так тебе бояться, що влаштували весь цей «цирк»! Бояться звичайних неозброєних людей! Це дуже низько… І водночас страшенно сумно», — розповідає лікарка.

До лікарні іноді привозили поранених цивільних. Світлана Сердюкова переказує розповідь жінки, яка у перші дні війни відступала разом із військовою частиною і потрапила під обстріл. Жінка була військовою, але разом із нею у частині був її 14-річний син. Вони дивом врятувалися.

«У лікарні вона нам розповідала, що відчула себе героїнею блокбастеру. Щоправда, це було зовсім не феєрично, а дуже страшно. У їхню машину влучив снаряд, почалася пожежа. Син зміг вибратися, а в матері було проникаюче поранення живота. Вона благала, щоби син тікав, рятувався. Але хлопчина витягнув матір із палаючої автівки, відтягнув подалі – і машина вибухнула. Тоді викликав швидку, і їх обох привезли до нас. Ще кілька днів до того й подумати не могла, що доведеться жити в такий час. Що наші люди на своїй землі так потерпатимуть», — каже Світлана.

«Ми давали клятву Українського лікаря. І ми їй не зраджуємо»

Місто Олешки дуже швидко потрапило в окупацію. Щоправда, впродовж першого місяця від початку повномасштабної війни фізичної присутности росіян мешканці не відчували. Хоча знали – вони вже оточили місто.

В Олешках упродовж березня залишався міський голова. Саме він 8 березня запропонував жителям вийти на мирний мітинг. Тоді на центральній площі зібралося майже все місто. Кожен – із жовто-блакитними прапорами, саморобними плакатами і настроєм відстояти своє, українське.

Під час мирного мітингу 8 березня 2022 року

«Ми пройшлися містом, підписали петицію з проханням закрити небо над Україною. Ми чинили опір, демонстрували, що Олешки – це Україна і цього в нас ніхто не зможе відібрати! А головне – вірили, що армія росії зрозуміє: їй тут не раді і, можливо, сама піде. На жаль, так не сталося…

Непросто було і з позиції керівниці: я – приклад для персоналу, а, отже, повинна усміхатися, бути впевненою, підтримувати. Хоча в душі душили сльози. Своїх вчила: знаходити в кожному прожитому дні щось гарне і записувати це, дякувати долі. Коли немає сил — плакати, нехай зі сльозами виходять гормони стресу, щоб війна не залишила нам хвороб», — розповідає далі Світлана.

Мирний мітинг в Олешках 8 березня 2022 року

Уже наприкінці березня окупанти були скрізь. Вони скидали українські прапори, а на їхнє місце вивішували свої триколори, запевняли, що «расія тут навсєгда», почали домовлятися з місцевими жителями про співпрацю. Міський голова Олешок не погодився співпрацювати з рф – і виїхав із міста.

Далі почалася черга «домовлянь» із медиками. До Світлани Сердюкової теж прийшов представник так званої адміністрації.

«Він вимагав, щоб ми підписали лист, що ми їх запросили, просимо медикаменти і поклали під цим свої підписи. Мовляв, інакше вони нам нічого не дадуть. Я відмовилася будь-що подібне підписувати. Нагадала, що за Женевською конвенцією вони зобов’язані забезпечити всім необхідним медичні заклади. Тут лікуються такі ж люди, як і в будь-якій лікарні світу, і потреби наші той, хто прийшов із добрими намірами, мав би і сам знати.

Я пояснила, що всім необхідним для надання невідкладної медичної допомоги ми забезпечені. На скільки цього вистачить – залежить від кількости людей, які потребуватимуть допомоги.

Що таке Національна служба здоров’я України, яким чином вона забезпечує нас, як ми отримуємо такі високі (на їхнє здивування!) зарплати – вони не розуміли. Були впевнені: нема міськради, нема фінансування – значить ми змушені будемо просити їхньої допомоги. Реальність же виявилася зовсім іншою.

– Ви давали клятву Гіппократа! – спробував натиснути гауляйтер на мене.

– Та ні, ви помиляєтеся. Ми давали клятву Українського лікаря. І ми їй не зраджуємо. Ми надаємо медичну допомогу всім. А ви відчиніть аптеки, щоби люди могли купувати необхідні медикаменти, — відповіла я.

Знаю, що такі бесіди проводилися з кожним лікарем нашого центру та лікарні. І ніхто не пішов на співпрацю з окупаційною владою. Зрештою, коли вже була на підконтрольній Україні території, дізналася, що головним лікарем нашої лікарні призначили якогось 75-річного медика з Херсона», — розповідає жінка.

Ліки завозили з Криму і продавали на базарі за 30-градусної спеки

Аптеки дуже швидко в Олешках дійсно зачинилися. Найбільше від цього потерпали пацієнти з хронічними захворюваннями: потрібен був інсулін, препарати для щитоподібної залози, протиепілептичні ліки… Тут на допомогу прийшли волонтери і медики з інших куточків України.

«Допомагали мої колеги з центрів первинної медико-санітарної допомоги. Одними з перших відгукнулися Вознесенськ та Чернівці! Волонтери нам доставили такі необхідні ліки! Ми склали списки і, щоб вистачило на всіх, роздавали препарати буквально по блістеру. Головне було на якийсь проміжок часу забезпечити всіх, хто потребував.

Потім декілька палет медикаментів та перев’язувального матеріалу ми знову отримали за сприяння Чернівців – завдяки ГО «Help Ukraine Romаnia». Нам доставили декілька палет того, чого ми так потребували! А коли на дні коробок із ліками знайшли побажання від наших колег: «Тримайтеся! Все буде Україна!» — плакали від радості і вдячності», — розповідає Світлана.

А ще в Олешках «процвітав» бізнес, подібний до того, що панував у 90-х роках. Магазини й аптеки були зачинені. Тож якісь «ділки» почали завозити продукти та ліки з Криму і… продавали це все на ринку у 30-градусну спеку. На жаль…

«Коли до мене приходили представники ФСБ, місцеві колаборанти, гауляйтери, то казали мені, що в нас «очєнь нізкій уравєнь жизні».

– А хіба це привід починати війну? – запитувала я у них. – Мені не подобається, як живе багато людей у світі. Але ж я не йду на них із війною. Якщо мене спитають, я готова поділитися тим, як може бути краще. Але не вбивати. А ви ті кошти, що вклали у «військову операцію», краще би витратили на розвиток своєї країни. Щоби ми та інші народи їздили до вас переймати досвід, учитися. Ви ж бачите, ми до вас не просилися! Ми вам не раді! Зупиніть війну!

– Ми мєдікі, ми внє палітікі… — чула у відповідь.

– От цим ми з вами і відрізняємося! От тому ми і не «адін народ»! Пам’ятаєте класика: «Не бійся друга свого – він може тебе тільки зрадити. Не бійся ворога свого – він може тебе тільки вбити. Бійся байдужих, бо з їхньої мовчазної згоди відбуваються всі зради та вбивства». Коли ви мовчите, ви сприяєте тому, що зараз відбувається», — намагалася пояснити я.

Після таких бесід окупанти виходили з мого кабінету і казали: «Ета Сєрдюкова на кантакт нє ідьот». 

Одне з гасел окупантів: «Каждой бабє – по мужику нєп’ющєму!»

У червні в Олешках зник мобільний зв’язок. На щастя, був інтернет і можливість читати українські новини. Але з кожним тижнем витримувати окупацію морально було все складніше.

«Ми були вдячні, коли чули і читали: «Ми вас не кинемо», «Ми вас відвоюємо», «Так, як 2014 року, не буде…». Але потім ти виходиш на вулицю і бачиш, як усе, що було тобі дороге, у тебе зухвало відбирають. І ти нічого не можеш зробити. Почуваєшся, наче маленька дитина, яка гралася своїми іграшками у своїй пісочниці, будувала свою фортецю, раділа… Але от раптом прийшли сильніші, тебе відштовхнули і все зруйнували.

Тепер усюди в місті оте їхнє трикольорове ганчір’я, знесли тризуб у центрі Олешок, скрізь повивішували свої білборди «Ми с расієй єдіни навєкі!»…

А ще самопроголошена влада збирала мітинги, на яких одне з гасел звучало так: «Каждой бабє – по мужику нєп’ющєму!» Господи, та хто ж їм сказав, що в Україні є «баби»? У нас жінки, пані. І відколи ж це ми потребували отих «мужиків нєп’ющіх»?!

Я розумію, що все це – інструмент психологічної агресії, щоби всі скорилися і не чинили опір. Та все це викликаю шалену відразу!» — зізнається Світлана.

Тризуб у центрі Олешок, який знесли окупанти

Олешки окупанти не бомбили. Але тиша не радувала місцевих. І коли ЗСУ почали прицільно бити по Херсонщині, коли з’явилися «повітряні тривоги» і вибухи, — люди в місті щиро раділи.

«Нам сказали: «Ми щас паставім ПВО, нічєго тут лєтать нє будєт і вабщє граніца атадвініца на 1000 км до самой Польше. Тут всьо будєт тіха, нє пєрєживайтє, нікто бамбіть вас нє будєт». І от від того «тихо» було страшно! Ми думали: а раптом про нас справді забули?.. А раптом до нас не дійдуть?… І от коли «прилітало» – відчували, що про нас пам’ятають, що наші рідні воїни йдуть, вони не забули про нас! ЗСУ б’ють «ювелірно» — точно туди, куди треба. Безперечно, це вселяє надію», — зазначає жінка.

З Олешок до Запоріжжя діставалися 5 діб

Рішення виїжджати Світлані далося важко: з одного боку — відповідальність медикині, керівниці, з іншого — життя дитини.

З 1 вересня в Олешках відкривалися дві школи, обидві – російськомовні. Окупаційна влада почала повідомляти, що дітей, які не вийдуть на навчання, забиратимуть у батьків. Частина вчителів погодилася працювати, частина – ні. Та й що відбуватиметься в тій школі, коли поруч із дітьми немає дорослих, ніхто не знав.

Світлана зібрала сина і 23 серпня виїхала з рідного міста. Зараз каже, що страшніше було збиратися і планувати поїздку невідомо куди і як, ніж уже безпосередньо їхати. Дорога була одна – через Василівку Запорізької области. Попереду — декілька блокпостів окупантів. На кожному – невідомість.

«Ми їхали колоною з десяти автівок. Попереду – супроводжувач, який знав дорогу і був нашим провідником. Останніми днями ширилася інформація, що в будь-який момент медиків можуть перестати випускати, бо їх на окупованих територіях вкрай бракує. Тож за це я теж хвилювалася. До того ж не знала, хто в їхніх списках на фільтрацію. Але треба було вивозити дитину – це додавало твердости», — розповідє жінка.

З Олешок до Запоріжжя Світлана із сином діставалися 5 діб. Скрізь – блокпости і величезні черги. У Херсонській області на блокпостах переважно перевіряли документи та випускали. Жорсткіша перевірка була у Василівці – там 4 блокпости, серед військових – чеченці.

«На першому перед «сірою» зоною блокпості військовий почав запитувати, ким я працюю. Я відповіла, що медикиня. Він рацією почав зв’язуватися з кимось, запитував: «Тут какаята Сєрдюкова виєзжаєт, гаваріт, што мєдік…». Завмерла. «Прапускайтє», — відповів голос із рації. Так ми виїхали у «сіру» зону, а там – на швидкості, без зупинок. Цю територію сильно обстрілюють. Пізніше дізналися, що одна з наступних колон потрапила під обстріл.

Коли ж під’їхали до першого українського блокпоста, одразу зателефонували рідним (до цього зв’язку не було). А потім – розплакалися. Почули пісню «Ой у лузі червона калина…», побачили український прапор. Мій син одразу закричав нашим військовим: «Слава Україні! Слава нації!». Хлопці привітні, усміхнені: «Героям слава!». Я подумала: «Дякувати Богу, що я вдома, серед своїх!» — і досі зі сльозами на очах пригадує Світлана Сердюкова.

Світлана з сином у Чернівцях

«Все відбудуємо. Я вірю!»

— Ви ж точно вже думаєте про те, як після окупації повернетеся в рідні Олешки? – запитую наостанок.

— Зараз думаю. Хоча, коли виїжджала, була настільки виснажена морально, що здавалося: все, більше не зможу ні в професії залишатися, ні в Олешках. А тепер потрапила у коло друзів, які продовжують займатися медициною і розвивати свої медзаклади. Тут почала знову усміхатися, із задоволенням гуляти містом, у якому вже немає трикольорових ганчірок, милуватися українськими прапорами… І від наших захисників і захисниць, слава Богу, є гарні новини. Й от думаю: «Все буде добре, повернуся в Олешки, відбудовуватиму наше місто, продовжуватиму реформувати медицину. Бо ж заради нас гинуть зараз наші Герої, борються, перемагають. Усе відбудуємо і всі повернемося додому. Я вірю!

 

 

 

 

Категорія: Новини
Сторожинець.info
МЕНЮ

КОНТАКТИ

Viber: 066 368 05 92

[email protected]

м. Сторожинець, вул. І. Вільде, 2

Розміщення реклами
050 105 49 06

АРХІВ