«Буча, Маріуполь і тепер, на жаль, Ізюм». Російських солдатів вигнали з Харківської області, але жахи окупації, ймовірно, залишаться з місцевими надовго. The Washington Post побував у Ізюмі, на місці масових поховань, і поговорив з людьми, яким пощастило вижити. Forbes переказав матеріал.
У пʼятницю, 16 вересня, спеціалісти почали ексгумацію понад 400 цивільних, яких поховали на стихійному кладовищі, і принаймні 17 солдатів, яких скинули у братську могилу поруч. Територія неподалік лісу, з якого зробили цвинтар, була місцем розташування російських військових.
Представники влади говорять, що на ексгумованих тілах одразу помітні сліди тортур. На шиї принаймні в однієї із жертв була мотузка.
Близько 100 спеціалістів стоїчно розкопують могили, кожна з яких позначена деревʼяним хрестом і номером, і оглядають тіла, щоб знайти речі й особливі ознаки, за якими можна ідентифікувати особу.
Початок робіт з ексгумації тіл в Ізюмі, Харківська область. 16 вересня 2022 року
У масовому похованні військових виявили тіло чоловіка, нога якого у неприродному положенні знаходилася під його лівою рукою. Він був з оголеним торсом, весь у піску, а на лівому запʼястку виднівся синьо-жовтий браслет. Працівники потроху обтирають з нього пісок і знаходять кілька татуювань, які зможуть допомогти визначити особу солдата. Так, на лівій руці у нього вибито імʼя «Аліна» в оточенні маленьких сердечок.
Ексгумація відбувається під акомпанемент вибухів, це українські військові розміновують територію неподалік.
Свідчення місцевих
Усі знайдені докази в могилах – це лише частина значно більшої історії жахіть, які відбулися у місті за час російської окупації з березня. Місцеві радіють звільненню, але їм важко повірити, що окупанти не повернуться знову.
Близько 50 людей все ще сплять у підвалі дитячого садка. Дехто боїться нового наступу, тому вони відмовляються йти додому навіть вдень і готують їжу на відкритому вогні на майданчику.
У березні близько 200 містян шукали тут укриття: місця у підвалі було так мало, що декому доводилося спати сидячи. Про це розповіла 38-річна Анна Кобець, яка під час розмови гріла воду на чай і каву на відкритому вогні; від початку війни вона не залишала Ізюм.
Бути військовим
Чоловік Анни, 39-річний Віталій Касков, на початку війни теж ховався із дружиною у дитячому садочку. Колишній військовий, він закопав свою зброю біля школи, щоб вона не дісталася ворогу. Трохи згодом він вирішив, що його присутність буде загрозою для інших, тому пішов деінде.
20 квітня, розповідає Анна, він повернувся з російськими солдатами, які його так сильно побили, що він ледь міг розплющити очі, а на голові були величезні рани. Солдати почали стріляти у повітря і в землю. Касков показав, де сховав зброю, після чого його забрали у невідомому напрямку, а Анну з пакетом на голові повели на допит.
Пʼять годин, розказала Анна, російські солдати психологічно знущалися над нею, кажучи, що у сусідній кімнаті її батько і вони його битимуть, якщо вона не розповість про тих, хто підтримує Україну. Зрештою її повернули у дитсадок.
Мати Анни згодом ходила вулицями міста і розпитувала російських солдатів та окупаційну владу про те, де її зять. Їй врешті відповіли, що його як військовополоненого вивезли у Бєлгородську область і він нібито живий, але підтвердити це не вдається, каже Анна.
У пʼятницю місцеві розповіли, що багато хто зник безвісти за схожих обставин, саме тому вони боялися йти на контакт з окупантами.
І недаремно.
Зґвалтування
Одна жінка, імʼя якої The Washington Post не називає, щоб не піддавати її небезпеці, розповіла про свій досвід. У березні троє солдатів увірвалися в її дім і ґвалтували три години. «Вони були пʼяні й у них були дивні [як у наркотичному спʼянінні] очі, – сказала вона. – Після наруги у мене була кровотеча. Я потім тиждень не могла вийти з дому».
Вона намагалася захистити двох своїх доньок 15 і 22-х років від такої ж долі. Але через безгрошівʼя дівчата вийшли в місто, щоб знайти роботу прибиральницями, розповіла жінка. Російські солдати привели додому молодшу доньку… саму.
«Я не знаю, де вона, – плаче мати, кажучи про свою старшу доньку. – Не знаю!».
Голод і нестача ліків
Інша група окупантів вирішила оселитися у тому ж будинку, де жила вона і кілька її сусідів. Українці змушені були спати в одній кімнаті на підлозі. Три дні їх не випускали в туалет, розповіла жінка. За той час їй дали ложку вівсянки.
Питання продовольства стоїть гостро: гуманітарні набори привозять, але багато хто виживає за рахунок того, що самі можуть купити чи виростити.
Віктор Бояринцев, 68, під час окупації втратив дружину. Він зі сльозами розповів, що його дружина померла від несмертельної хвороби серця тільки через те, що вони не могли знайти потрібні ліки. Він навіть не зміг сам поховати дружину через страх обстрілів, тому віддав тіло місцевій ритуальній службі, яка потім надіслала чоловіку фото хреста з номером на могилі.
В його оселі немає опалення, а стає дедалі холодніше, щоб зігрітися, він обіймає двох котів. Пан Віктор боїться, що ця зима буде вкрай важкою.
Саме вигадливість допомогла місцевим не померти від голоду і холоду під час окупації, ймовірно, ця риса потрібна буде і цієї зими.
Переклад тексту Washington Post – Forbes
