– Звідки Ви?
– Прошу?
– Звідки Ви і як вас звуть?
– Отець Іван
– Звідки ви?
– Я з Сторожинця. Сторожинець, Чернівецька область…
18 лютого 2014 року, Майдан Незалежності, м. Київ
З початку буремних подій на Майдані отець Іван Гопко, настоятель Греко-Католицької церкви в Сторожинці, завжди знаходиться на передовій, приїжджаючи до міста щоб допомогти зібрати наступний вантаж, подивитися, як йдуть справи в парафії та побачитися з рідними.
Ми зустрілися з ним, щоб розпитати про його діяльність як волонтера та військового капелана. Але розмова вийшла надзвичайно змістовна і відверта та зачепила багато граней нашого сьогодення.
Отець Іван Гопко:
Про Маріуполь…
…Минула моя поїздка була якраз в Маріуполь, де проводили мітинг проти демілітаризації Широкіно. Не буду вдаватися в нюанси, оскільки є певні аспекти, може що влада обіцяла. Виглядає так – що зупинив процес тільки спротив громадськості і волонтерів, які пікетували не тільки в Маріуполі і виступали проти здачі Широкіного, але і у Києві – адміністрацію Президента, Кабмін, Верховну Раду.
Маріуполь – велике місто, фактично півмільйонник – 480 тисяч населення, а в місті машин так як в Сторожинці. Мало, людей мало. Багато з них повиїжджало, дуже багато полишали квартири. Навіть може бути така ситуація, що квартира на Східному масиві коштує 6 тис. доларів! А це місто портове, це місто промислове, це місто, як місцеві кажуть, курортне. В Сторожинці ви не купите квартиру за 6 тис. доларів. Тільки загальна думка людей, які виступили і сказали, що ми проти того, що тільки ця позиція громадська спинила якісь певні дії нашого Гаранта по відношенню до тихого здавання земель.
Люди дивляться на все і не всі дурні. Хтось щось читає, хтось щось дивиться та аналізує чи робить якісь висновки. То є нормальна річ. Чому повинні більш розходитися думки звичайної пересічної людини в питаннях оборони, тактики чи маневрів з думками тих людей, які за це відповідають? Не даю гарантії, що військові цього хотіли. На мій погляд, вони цього абсолютно не хотіли, тому що вони знають, що таке здача Широкіно з готовими облаштованими позиціями та висотами – це прямий шлях на Маріуполь. Від Маріуполя до Мелітополя – 200 кілометрів, від Мелітополя до Запоріжжя – трохи більше 100 кілометрів. Від Мелітополя до Херсона, до Миколаєва не так вже й далеко. Тобто Маріуполь – ключове місто, за здачу якого навіть перемовин не можна вести.
Я взагалі дивуюся, якого дива вести перемовини з тими дегенератами, які називають себе “народним ополчєнієм”. Напевно, що був якийсь план. Якщо суспільство буде так дальше тихо ковтати ті наживки, які кидаються або то окозамилювання, що робиться – якісь поодинокі випадки, як, наприклад, з тою поліцією або як пілотний проект з тією прокуратурою. Взагалі сам принцип підходу до того ж знищення корупції не правильний, тому що воно може виглядало би десь жорстко, але треба було карати починати з того, що “риба гниє з голови”. Треба почистити луску не тільки в хвості, а і вище. А відбувається таке якесь окозамилювання – це як ті села, які стараються зробити тільки зовнішні фасадні “шпакльовки”. Це не виправить ситуацію і мені виглядає, що якщо суспільство ще буде такі речі терпіти, тоді грош ціна була тому Майдану.
Про владу…
…Я розумію, що ніхто не хоче слухати простого виборця. Не для того йшли у владу, щоб слухати простого виборця. Але рано чи пізно прийде такий час, що простий виборець запитається. Я завжди казав – хлопці, ви ж штовхаєте людей на Коліївщину. Тому якщо буде народний спротив або акції не так як проти влади у державі, проти порядку чи закону, але проти представників влади – люди їх просто зметуть. Зараз у людей стільки зброї, що просто страшно стає.
Якщо їх нічого не вчить, то нехай їх навчить Мукачево. Я так дивлюся, що влада дуже сильно покладається на МВС та Національну гвардію. Янукович так само покладався на міліцію, на прокуратуру, на СБУ. Але проти народу ще ніхто не виграв війну. Якщо нам говорять, що Національна гвардія оточила чи ведуть відповідні тактичні дії проти добровольців – то нічого вони не оточили та нічого не ведуть. Вони просто заїхали в село БТРом, просто стали і подивились. Бо вчора вони на передовій стояли з тими хлопцями під обстрілами, а сьогодні влада поклала їх у різні барикади. Люди набагато розумніші – відмовилися стріляти у своїх хлопців, у своїх побратимів, незважаючи на те, що це добровольці Правого Сектора, а ці в Національній гвардії. І тому надзвичайно надіятися на те, що Національна гвардія, якою вони так леліють і пестять, в яку вони так пхають коштів безмірно, буде так робити.
Подивіться, яке фінансування Національної гварді і яке в Збройних сил на передовій. Хлопцям з ЗСУ обідно, направду обідно. У Нацгвардії – нові танки, нові БТРи, нове обладнання та обмундирування, нове устаткування… Повірте мені, я пробув вже півроку в загальній кількості у АТО і я не бачив жодного нового танку, БТРу чи ЗСУ, я не бачив жодної нової техніки у військових. Я бачив стару техніку, яка доганяє мене літами, якій по 30, а то і 40 років. 25 – це ще нове. Форма, яка нікуда не годиться, яка в польових умовах два-три місяці – і цей “дубок” повністю повністю розлазиться, це берці, які хлопці перемотують скотчем для того, щоб вони трималися на нозі. Благо, що волонтери підтягують звичайні машини, щоб хлопці могли пересуватися.
Тобто я не розумію, на що робиться ставка влади? Знову на силу? На міліцію? Знову на прокуратуру чи СБУ? Мені здається, якби я став на граблі і вони мене лупнули по чолі, то розумний має подумати – чи ставати на них ще раз? А вони зараз хіба що танцюють на граблях.
Тому громадська думка має бути тепер рішучою, безапелаційною. Люди повинні усвідомити, що їм влади ніхто не віддасть добровільно і до влади прийшли не ті, не такі люди, які мали прийти, не з тими деклараціями і заявами, які були на Майдані. Бачите, яка була довіра в кінці Майдану? Рейтинги президентської партії, партії Яценюка? І які зараз рейтинги. Про що це говорить? Якщо рейтинги падають – це означає, що вони забрехалися. Це брехуни і злодії. Як може бути, що населення збідніло у три рази? Президент за півтора року свого перебування на посту президента зміг збагатитися у сім разів? Це не корупція – це грабунок. Пірати так не грабували, як грабується зараз.
Що робити? Тікати? Це ймовірно і їхні декларації провальні, за що б вони не взялись. Ви бачили із тих гучних справ, які вони планувалися? Хоч один підозрюваний був посажений? Ні. Люди виходячи на вулиці бачать, люди йдуть спілкуватися між собою. Не треба вважати людей за таких недомірків, що не можуть співставити два і два.
Тим більше що зараз дуже багато джерел інформації. Я скажу вам ще одну річ. Аксіому, правило. Якби наверху Адміністрація Президента, Апарат Прем’єра, міністерства чи Кабінет Міністрів не потурали цьому, якби це все не йшло звідти згори, то ті, як я їх називаю, “козачки”, такі вискочки “трьохднєвки” – вони собі би того не позволяли робити, вони би боялися, але вони показують приклад, як їм треба робити і вони давай тут на низах “борзовіти”.
Воно накипає людям. А до Майдану нового залишилося зовсім мало. Такими темпами, як ми йдемо, як людей обдурили після Революції Гідності. Якщо наступний Майдан буде в такій формі, як ми бачили попередній – залишилося зовсім мало часу. Повірте мені, він вже буде зовсім не такий. Це тоді мені виглядає, що Румунія з Чаушеску буде ідеальним варіантом. Може бути дуже велика бійня.
Народ набагато мудріший, народ би вже повстав і пішов би проти дій цієї влади, якби не війна. Звідси виходить, що владі вигідно тримати народ пов’язаний там на війні, для того щоб вони робили те, що вони хочуть. Я не конкретизую конкретні факти – за такого чи за такого, але для мене загальна картина складається такою.
Я так бачу. Якщо хтось бачить це по інакшому – нехай він переконає мене, виборця. Я його вибрав, отже він у нас на роботі. Нехай переконає своїх працедавців у тому, що це не так. Нехай прем’єр-міністр переконає, докаже що це неправда, що я брешу. Вже два роки минає скоро, а реальної зміни у державі не видно.
Загальна думка суспільства має йти попереду деяких державних мужів. Люди бачать, що є така ситуація – значить треба виходити, треба говорити. Не треба про це мовчати – кожен тут на місці. Я розумію, що ми заангажовані на великій мірі в якихось проектах допомоги на фронт, збирання коштів чи щось інше. Але не треба забувати, що робиться у нас під носом тут в Сторожинці чи в будь-якому районному центрі. Чи то Глибока, чи то Вижниця, чи то Путила, чи то Заставна. По великому рахунку, якщо ми не зробимо, за нас це ніхто не зробить. Віддавно закінчилася би ця війна, якби народна влада з народом в єдиному пориві пішли би нога в ногу. Я просто не розумію взагалі, що робиться.
Про чиновників та корупцію…
…Покоління, яке застало формацію ще Радянського союзу, а це більшість. Вони вийшли звідти літами, бо це вже 24 роки Незалежності, але вони ще свідомо залишилися в Радянському Союзі. То є правда і ми від того ніде не дінемося. Як би ми не клялися і не божилися, що ми вже порвали з минулим чи що – то неправда. Тому що середній рівень вік керівника – 45-55 років, всерівно він вихований в тій радянській системі. Всерівно він застав ще й ту партію комуністичну, як був комсомольцем то і був комуністом – про що зараз всі дуже люблять скривати. Вони не можуть бути інакшими.
Простий дуже вихід – брати людей, які не є зіпсовані. Ви знаєте, що оце 24 роки Незалежності в питаннях корупції, хабарництва зіпсували людей ще більше, ніж ота комуністична система. Розумієте, корупція зародилася в комунізмі, а розвинулася і виросла уже разом з Україною. Вона просто не могла не вирости. Бо її впровадили, її залишили і не викорінили її, прищепили її до нового способу.
Методи правління залишилися тими, які були при Радянському Союзі. Подивіться на останнє святкування Дня Незалежності, офіційне торжество. Чим вам не “совдепія”? Подивіться, для чого було це? Треба було 24 роки йти, щоб отак спозоритися?
Про допомогу та волонерство…
…Гроші збираємо допомогу для вояків. І неодноразово вже звідси везли допомогу. Наприклад, допомагали благодійній їдальні, яка розвозить харчі в Маріуполь. Організували їдальню дві церковні громади – церква бабтистська і греко-католицька. В їдальні готують гарячі обіди і розвозять хлопцям по позиціях.
Дуже часто буває, що вони мають потреби в продуктах, не тільки в закрутках, але і, наприклад, в картоплі. Зараз оцій вже молодій і новій картоплі, і в інших таких речах – в продуктах харчування весь час у них є там потреба. Ми відкликаємось, коли можемо. Наша парафія міська, а не є сільська, щоб люди мали землю, городи чи поля. По мірі того підключаємо і інших священників, і інші парафії. Організовуємо допомогу і веземо туди.
Зараз ми вже купили машину, УАЗик-“таблетку”, він зараз у майстрів на ремонті. Хочемо передати хлопцям на Схід, щоб вони мали можливість користуватися – і священники їхати на ній до підрозділів, чи хлопці, які будуть мати потребу, не дай Боже, якогось пораненого чи хворого відвезти.
Бо йде осінь і буде дощити, а грунт там дуже такий на Сході клейкий, важкий і важко добиратися після дощів, розкисає все. УАЗик сам по собі не дуже така дорога машина, але по проходимості він досить таки добрий. Треба його привести ще в порядний вигляд, треба поварити ще по корпусу, по обшивці треба добавити хоча-б найменше якесь бронювання. Тобто хоча-б якісь листи, які б захистили від легких калібрів і осколків, щоби можна було в такий спосіб убезпечитися.
Кожен в цій війні знаходить свою нішу. Один йде на фронт, на передову. Одного призивають, інший йде добровольцем. Чому я підняв питання тоді на цій нараді з вояками АТО щодо того, чи знає влада про добровольців і чи є такі в районі. Бо я їду не тільки як волонтер, а як священник, військовий капелан їду в підрозділи. Я їду від ЗСУ, Національної гвардії і також заїжджаємо в добровольчі батальйони, які в 100% своїй комплектації – це добровольці.
Інші знаходять своє місце в волонтерстві, ще інші знаходять своє місце в допомозі в якихось справах. Тобто кожен мусить і повинен виконувати свій громадянський обов’язок, патріотичний обов’язок для країни, для народу. Як ми всі разом об’єднаємося – то ми щось можемо зробити. Дуже відрадно і дуже гарно, коли і чиновники державного рівня і місцевого рівня спричиняються до волонтерства.
Але ми повинні пам’ятати, що волонтерство повинно тривати стільки, скільки триває війна. А не відвезти один раз якусь там допомогу і сказати – все, на цім закінчилася моя справа. Це буде неправильно. Тобто якщо військовий – то військовий до кінця, якщо волонтер – то волонтер до кінця, якщо капелан – то капелан до кінця, до перемоги.
Про передову та страх…
…Дивишся на передовій: “Хлопці, що вам треба?” “Батюшка, повірите, літо закінчується, а ми ще толком ні огірків ні помідорів не їли.”
Знаєте, мені так аж защемило в серці. Ми з замполітом їхньої бригади і двома офіцерами з Києва з Міністерства оборони їхали в таким тандемі по підрозділах та працювати з особовим складом. Тобто вони по своїй специфіці, я по своїй специфіці. Чому так – тому що ми з Чернівець привезли ще одну машину для потреб капеланської служби і їдемо разом і разом мусимо вже тоді якісь і їхні справи вирішувати.
Ми поїхали в місто, на базарі почали шукати та купляти. Купили хлопцям в ту роту трохи огірків, помідорів, цибулі, петрушки, капусти, кавунів накупляли. Дали хлопцям трохи відірватися, щоб вони відчули що це літо. Бо цілий місяць, що я там пробув, в їдальні – каша зранку, каша в обід, каша ввечері. Як би не любив кашу – але воно вже приїдається. Треба вітамінів, треба міняти раціон. Не знаю правда, як зараз годують в Нацгвардії, бо я до них в їдальню не йшов, оскільки був цей раз приписаний до Збройних Сил.
Але ми межували з ними. Перший раз як я поїхав на Схід, то попав під Слов’янськ та був в Національній гвардії. Я вам не можу передати – ці початки, знаєте, ця перлова рано, навечір і в обід, я на ту перлову дивитися не міг. Це було щось з чимось.
Дуже часто питають люди, чи не страшно. Страшно, всім страшно, всі хочуть жити. Я отак десь тепер думаю, дивлюся з перспективи, здалека. Минуло півтора року практично від першої поїздки. І думаю – чи не страшно? Страшно.
Але знаєте, людині властиві всі емоції. Вона переживає всі емоції – страх і радість, і любов і ненависть, і добро і зло. Дуже було страшно, коли я попав перший раз під артобстріл на 6-А блокпосту біля Слов’янська. Ми були на блокпосту, де стояли ЗСУ та Нацгвардія, дивилися на Слов’янськ, а він від нас був кілометрів 2 напевно.
Якраз ми приїхали з замполітом, вийшли до хлопців, говорили, розмовляли. Зазвичай тоді іконки дуже брали, молитви, вервички, хрестики і темники. Кожен так звертався. І тут почався мінометний артобстріл. Ми забилися в бліндаж. Якби страшно і хочеться втікти і нема куда, бо хлопці не пускають.
Тепер смішно вже згадувати, але тоді це було страшно. Але людина таке створіння, що вона привикає до всього. І вже так якби вже якийсь артобстріл – на то дивишся спокійно, розважливо реагуєш, не панікуєш. Тобто тверезо мислиться.
В перших ситуаціях – у людини шок, ступор. От я бачив хлопців, які попадали перший раз під артобстіл. Приходилося їх просто з ніг збивати і валити на землю, тягнути у бліндаж, в окоп, ще кудись. Не тому що він більше всіх боявся чи більше всіх не боявся, але просто людина непризвичаєна до таких речей.
В Дебальцево були такі моменти, що просто уже засинав під артобстріли, бо обстрілювали практично кожного дня. Луп і луп, ті звідти до нас, ми звідси – туди. І ті б’ють сюди – тут розривається, наші стріляють – гупоти йдуть в той бік, там розривається. Десь невелика є та відстань. Тут розривається, тут “феєрверки”, розумієте. Дивишся на той бік – з того боку те саме. Заїжджаєш в то Нікішине або в інше якесь село. Нині їдеш по вулиці – ця хата була. Приїжджаєш на другий день – а її вже нема. Дуже страшнувато дивитися на ці всі речі. Коли дивишся на село, а це не село, а “лунний пейзаж”.
Про плани…
…Планую їхати після вересня місяця – десь на середину жовтня, ближче до листопада. Треба відвезти цю машину, яку ще ремонтують Корочуки. Ще дозбируємо грошей, бо це трохи завинили за ту машину. І треба все ж таки якісь запчастини докупити, поремонтувати щось, не знаю. Вони вже скажуть скільки то буде. Тай не знаю, чи будемо її гнати саму своїм ходом, бо то буде тяжко в таку далеку дорогу їхати – це 1000 кілометрів в середньому, і їхати такою машиною.
Будемо домовлятися з Чернівецькими волонтерами за евакуатор, бо на дорогу своїм ходом піде дуже багато пального. Так як будуть їхати волонтери, то нас до якоїсь точки підтянуть, уже собі проїдемо, скільки треба буде. Не хочеться везти порожньою. Хочеться всередину щось там напхати, якісь продукти, якоїсь картоплі, щоб можна було це все привезти.
Фотографії та відеозаписи із особистого архіву отця Івана Гопка та з відкритих джерел.
